UA 
RU
Про подію
Програма концерту:
Людвіґ ван Бетховен:
Соната для скрипки та фортепіано № 2 ля мажор, Op. 12 № 2
32 варіації до мінор для фортепіано, WoO 80
Соната для віолончелі та фортепіано № 2 соль мінор, Op. 5 № 2
Виконавці:
Михайло Білич /скрипка/
Іван Кучер /віолончель/
Андрій Васін /фортепіано/
«Ця дурниця — моя? О Бетховене, яким же віслюком ти тоді був!» Так, за переказом, композитор відреагував, коли через кілька років почув у виконанні доньки фортепіанного майстра Штрайхера власні 32 варіації до мінор і спершу не впізнав їх. Він видав цей твір без номера опусу, ніби відокремивши його від іншої своєї творчості. Написані варіації у 1806-му, того ж року, що й Скрипковий концерт, Четверта симфонія та «Розумовські» квартети. Що саме в цій музиці так не влаштовувало автора, сьогодні зрозуміти найважче.
Тема варіацій займає лише вісім тактів. Під нею бас крок за кроком сповзає вниз, як у барокових чаконах, до яких Бетховен звертався рідко. Далі тридцять дві варіації, кожна завдовжки майже як сама тема, звучать одна за одною без зупинок: октавні злами, раптові тихі епізоди, світлий до-мажорний острівець посередині. Увесь твір триває трохи більше десяти хвилин і тримається на єдиному восьмитактовому епізоді, заявленому від початку.
Сонату ля мажор, Op. 12 № 2 Бетховен написав у 1798 році. Увесь цикл із трьох сонат він присвятив Антоніо Сальєрі, тоді найвпливовішому музикантові Відня. На титулі значилося «для фортепіано зі скрипкою», і фортепіано тут справді не акомпанує. Ляйпцизький критик 1799 року поскаржився на ці сонати: «вчено, вчено і завжди вчено, і жодної природності, жодного співу». Сьогодні ці слова важко повʼязати з ля-мажорною сонатою. Перша частина зібрана з коротких мотивів, які інструменти перекидають одне одному, наче у пінг-понзі. Анданте в ля мінорі звучить як тиха розмова, де скрипка й фортепіано по черзі підхоплюють ту саму мелодію. Фінал позначено piacevole, тобто «приємно», і він цілком тримається цієї ремарки.
Сонату соль мінор, Op. 5 № 2 двадцятип'ятирічний Бетховен написав навесні 1796 року в Берліні. Прусський король Фрідріх Вільгельм II сам грав на віолончелі, а при дворі служили брати Дюпор, найкращі віолончелісти Європи. Соната відкривається повільним Адажіо майже на шість хвилин, яке розростається до окремої частини. Звідти без паузи виривається стрімке Алегро. Повільної частини далі немає: одразу настає рондо, і соль мінор поступається місцем світлому соль мажору. Король віддячив Бетховену золотою табакеркою, повною луїдорів, і композитор потім хвалився, що таку дарують хіба послам.